1Після трьох років часу дійшло до тих, які з Юдою, що Димитрій Селевкійський прибув до пристані при Тріполі з численними силами і флотом, 2щоби захопити країну, убивши Антіоха і його помічника Лисія. 3Якийсь Алкім, що раніше був первосвящеником, а добровільно опоганився в часах замішання, знаючи, що в жоден спосіб більше немає для нього спасіння і доступу до святого жертовника, 4прийшов до царя Димитрія, в якомусь сто п’ятдесят першому році, приносячи йому золотий вінець і пальму, а до цього — галуззя, призначені для храму, і в той день стримував мовчання. 5Одержавши час для своєї нерозумності, покликаний помічником Димитрія до збору і запитаний, за якою угодою і рішенням стоять юдеї, до цього сказав: 6Юдеї, прозвані асидеями, якими провадить Юда Маккавей, проводять війни і бунтують, не даючи царству мати спокій. 7Тому відкинений від прадідової слави, а кажу первосвященства, прибувши, я тепер прийшов, 8по-перше, справді мислячи про належне для царя, а по-друге, дбаючи і за власних громадян, бо через нерозсудливість вище згаданих увесь наш народ немало нещасний. 9А знаючи це все стосовно країни і нашого оточеного народу, ти, царю, будь найрозумнішим з тим, яке маєш до всіх милим чоловіколюбством. 10Бо доки є Юда, неможливо, щоб справи були мирними.
11Коли це було ним сказане, швидко інші друзі, вороже наставлені проти Юди, розпалили Димитрія. 12Він, відразу закликавши Никанора, що був проводирем слонів, і наставивши володарем над Юдеєю, послав, 13давши заповіді вбити самого Юду, а тих, що з ним, розігнати, і поставити Алкіма первосвящеником великого храму. 14Ті народи, що втекли від Юди з Юдеї, юрбами пристали до Никанора, вважаючи, що нещастя і лиха юдеїв є власним щастям.
15А почувши про прихід Никанора і про повстання народів, посипавши землю на голову, вони благали Того, Хто навіки поставив Свій народ, Котрий завжди появою допомагає Своїй частці. 16Тож коли вождь наказав, вони відразу звідти пішли битися з ними поблизу села Дессава. 17А Симон, брат Юди, вступив у бій з Никанором, та із запізненням через беззвучний напад ворогів, і зазнав невдачі. 18Заразом Никанор, чуючи мужність, яку мали ті, що з Юдою, і сміливість у боротьбі за батьківщину, не відважувався чинити суд кров’ю. 19Тому він вислав Посідонія, Теодота і Маттатія дати і прийняти правиці. 20А коли про це було велике досліджування, і як вождь ознайомив безліч, то виявилося, що вони однієї думки, і вони схилилися до угоди. 21Вони обрали день, в який самі прийдуть разом, і прийшли від кожного колісниці, поставили крісла. 22Юда заповів озброєним бути готовими у відповідальних місцях, щоби часом раптово від ворогів не сталося зле діло; зробили мирні переговори.
23Никанор перебував у Єрусалимі та нічого злого не чинив, а натовпи людей, що зібралися, він відпустив. 24Він мав і Юду постійно на виду, душевно пристав до чоловіка. 25Він переконав його побратися і мати дітей. Той одружився, був спокійний, брав участь у житті. 26Алкім, бачачи взаємну пошану і взявши ті погодження, що сталися, пішов до Димитрія і сказав, що Никанор по-чужому думає про справи, бо Юду, зрадника царства, зробив своїм заступником. 27А цар, розлютившись, підбурений звинуваченнями в усьому поганому, написав до Никанора, кажучи, що йому тяжко за згоду, наказуючи швидко відіслати Маккавея в’язнем до Антіохії. 28Коли це надійшло до Никанора, він жахнувся і вважав тяжким, щоб прийнятих домовленостей відректися, коли чоловік ні в чому не провинився. 29Оскільки не було як протидіяти цареві, то він шукав слушного часу, щоб відповідними діями це виконати.
30А Маккавей, бачачи, що Никанор грізніше поводився з ним, і звичайну зустріч проводив більш грубо, зрозумівши, що ця суворість не від добра, зібравши чимало тих, що з ним, він заховався від Никанора. 31А той, знаючи, що він справді тактовно випереджений чоловіком, прийшовши до великого і святого храму, коли священики проводили належні жертви, наказав видати чоловіка. 32Коли вони з клятвою говорили, що не знають де той, кого шукають, 33простягнувши правицю проти храму, так поклявся: Якщо мені зв’язаним не видасте Юду, я цей Божий храм зрівняю із землею і знищу жертовник, а тут збудую славний храм для Діонізія. 34І, сказавши це, він відійшов. Священики, простягнувши руки до неба, закликали Того, Хто постійно є помічником нашого народу, так кажучи: 35Ти, Господи, що не потребуєш ніяких речей, зволив, аби між нами був храм Твого проживання. 36Тепер же, святий Господи всього освячення, збережи навіки чистим цей щойно очищений дім.
37А Разіс, якийсь з єрусалимських старійшин, був звинувачений перед Никанором, — чоловік, що любив народ і мав дуже добру славу, і за доброту названий був батьком юдеїв. 38Оскільки в попередні часи колотнечі виносив суд за юдаїзм, і тіло, і душу з усією ревністю віддавав за юдаїзм. 39А Никанор, явно бажаючи виказати ненависть, яку він відчував до юдеїв, послав понад п’ятсот вояків його схопити. 40Бо думав, схопивши того, цим зробити приємність. 41І коли натовп хотів захопити вежу і з двору силою розбивали двері та говорили принести вогонь і спалити двері, то він, оточений, собі приставив меча, 42радше бажаючи померти, ніж бути під владою ворогів, і власну шляхетність негідно сплюгавити. 43Та через поспіх боротьби, не заподіявши собі смертельної рани, коли юрби вривалися через двері, він відважно побігши на мур, кинувся мужньо між юрбу. 44Коли вони швидко розступилися, утворилося місце, і він упав посередині порожнечі. 45І ще дихаючи, палаючи люттю, вставши, хоч кров текла, наче з джерела, і маючи тяжкі рани, пройшовши бігом крізь юрбу і ставши на якомусь високому камені, 46вже повністю обезкровлений, ставши, витягнувши нутрощі й узявши обома руками, кинув на юрби, і, прикликуючи Того, Хто володіє життям і духом, щоб Він йому знову повернув, таким способом переставився.
